Звеличив рідну мову словом,

Навічно величі додав!

Ти став для мене богословом

І все, що знав, мені вiддав.

Вклонитись до землі я хочу

Тобі, мій вчитель, мій Кобзар,

Вустам поетовим пророчим!

За те, що мав ти божий дар,

За ті вірші, що мою душу

Пронизують вже десь за мить,

Вклоняюся великодушно!

Бо відчуваю, як гримить

Дніпро великий та могутній.

Він знову сили набира.

Несе у море води мутні

І закликає: “Вже пора,

Народе мій, з колін вставати

До боротьби – настав вже час!

Тож схаменіться, досить спати,

Бо землю відберуть у нас…”

“Кобзар” беру до рук я знову,

Та відкриваю “Заповіт”.

І вчитуюся в кожне слово.

Хоча душа моя щемить,

Але дрібниці відлітають.

Вірш надихає на борню.

До неба очі підіймаю –

Дай, Боже, сили та вогню!

Тобі, мій вчителю, вклоняюсь –

Я мушу все, як ти, робить.

І теж Вкраїні присягаюсь –

Її, як і життя, любить! 

ШАН